Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/74
• Следующая

Юрко закрив дверці «опеля» і мовчки відкинувся на сидіння. До порома підійшли жінки і разом з Карпухном почали перевозити машину на протилежний берег. По темних, розбурханих хвилях витанцьовували краплі густого дощу. Пором поволі перетинав Прип'ять. Течія відносила його вбік від пристані, і жінка та поромщик напружували всі сили, щоб спрямувати його в потрібному напрямку.

Нарешті пором пристав до берега. «Опель» викотився на піщану дорогу, прибиту рясним дощем, і покотився по ній, пірнаючи в долини і прудко вибираючись на пагорбки.

Кузьма Карпухно довго спостерігав за машиною, потім здивовано озвався до жінок:

— Отака погода, а вони їздять. Ще й Пилипа Сороку прихопили з собою. Туди доїде, а назад доведеться на своїх брьохати по отакому дощу.

Машина від'їхала кілометрів з десять від села, і Шредер запитав Юрка:

— Куди ми тепер поїдемо?

— Тепер повернемо ліворуч, гер Шредер, — відповів Юрко. — Нам треба втрапити в Кремінецький ліс. Там сховаємо машину і повернемося в село.

Невдовзі «опель» пірнув у зелені лісові хащі. По обидва боки просіки підносилися височенні щоглові сосни. Чим далі, тим бір густішав. Юрко попросив Шредера звернути на вузеньку бічну просіку. Вони заїхали в зарості ліщини і зупинилися.

Юрко вийшов з машини, відчинив дверці, допоміг вийти Ользі Трохимівні. Обличчя в неї обгоріло, покрилося білими пухирями. На попечених руках теж здулися величезні пухирі. Дощ не вщухав. Юрко зняв плащ, накинув його на плечі вчительки.

— Підемо, Ольго Трохимівно, в село. Тепер ми відвели підозру від Жовтневого. Німці поїхали, і що з ними трапилось — ніхто не знає.

Учителька нічого не відповіла, мовчки пішла за Юрком та Шредером. Дощ ще більше посилився. Юрко повів Ольгу Трохимівну та німця по ледь примітній лісовій стежині. Опівдні підійшли до Прип'яті. На протилежному боці виднівся жерстяний дах хати лісника Трохима Свічки.

Юрко оглянувся на своїх супутників:

— Зараз я перепливу на той берег і прижену човен, а ви зачекайте мене.

Свічка здивовано глянув на Юрка, запитав стривожено:

— Ти чого прибіг у такий дощ? Що там у вас скоїлося?

— Човен треба, Трохиме Сергійовичу, мушу перевезти людей на цей берег.

— Яких?

— Як перевезу — побачите. Хай у вас до ночі побуде вчителька Ольга Трохимівна, ледве її гестапівці не забрали.

Свічка накинув на себе плащ, дав ще один Юркові:

— Вдягни, бо аж посинів від холоду.

Разом із Свічкою перепливли Прип'ять. Юрко підвів до човна Шредера та Ольгу Трохимівну. Лісник широко розкритими очима позирав на німця, мовчав, намагався хутчій перевезти гостей до свого берега.

Коли зайшли до лісникової хати, вчителька зняла плащ, сіла на лаві. Свічка глянув на її попечене обличчя, болісно вигукнув:

— Що з вами, Ольго Трохимівно? — І, не чекаючи відповіді, вибіг у хатину, приніс глек молока. — Намастіть опіки вершком, воно полегшає. Зараз я дружину гукну, вона в повітці соняхи вибиває.

Лісник намірився вийти з хати, але Юрко зупинив його.

— Трохиме Сергійовичу, гестапівці убили сина Ольги Трохимівни. Ми сховали його тіло в малиннику. І його сьогодні треба поховати.

— Поховаємо, — зітхнув лісник. — Яке горе переживають наші люди. І не видно йому ні кінця ні краю.

Коли дощ ущух, Юрко з Шредером пішли додому, а Ольга Трохимівна лишилася в лісника. На березі Прип'яті німець зупинився і заговорив до Юрка:

— Завтра ми зустрінемося з представниками партизан. Це добре. Я так довго чекав цієї зустрічі. Але за ніч багато чого може трапитися. І я хочу тобі дещо розповісти. Запам'ятай, Юрген, мої слова. На Татарському острові створено таємний склад-завод. Там незабаром будуть виготовляти і зберігати хімічну зброю. її застосують проти місцевих партизан, використають для знищення мирних жителів, які зараз рятуються в навколишніх лісах. Потім нову зброю спрямують проти інших партизанських з'єднань, зокрема планується широко використати її в Білорусії. На залізничний переїзд Сухиничі п'ятнадцятого вересня о дванадцятій годині прибудуть балони з отруйними речовинами. їх необхідно захопити і закопати в землю. Зо два балони варто переправити в Москву. Отруйні речовини заборонені міжнародною конвенцією, а фашисти порушують її. Якщо завтра з якихось причин не відбудеться зустріч з партизанами, ти повинен обов'язково повідомити про мою розповідь керівників підпілля. Треба готуватися до захоплення Татарського острова. У його підземеллях є близько десяти тонн толу. Підземні склади — підірвати. У мене є план, як без особливих втрат можна захопити цей острів. Але про нього я розповім представнику партизанського командування. Шредер поглянув на годинник.

— Передай партизанам, Юрген, що Карл Шредер ніколи не співчував наці, він, як міг, боровся проти фашистів. Я й зараз зроблю все, що лише можу зробити. Знай, Юрген, і пам'ятай: серед німців теж є чесні люди! Німецькі комуністи не склали зброю, вони ведуть тяжку боротьбу з фашистами в глибокому підпіллі.

— Гер Шредер, — перебив німця Юрко. — Чому ви зразу не стріляли в карателів, які прийшли до вчительки? Чому не допомогли врятувати Сергійка?

У голосі Юрка чувся докір, він ніяк не міг збагнути, чому Шредер так довго зволікав, чому своєчасно не застосував зброю.

— Чому не стріляв зразу? — перепитав німець роздумливо. — Тут діяло кілька причин, і вони стримували мене.

— Які причини?

— Фашист, — пояснив Шредер, — несподівано вистрілив у хворого хлопчика, я не сподівався на це. Потім він став знущатися над цією нещасною жінкою. Я, сказати правду, дуже розгубився. Я знаю, що за одного вбитого есесівця село підлягає знищенню, а жителі — розстрілу. Це наказ Гітлера, і він виконується без будь-яких зволікань.

— Я розумію, гер Шредер!

— І ще одне. Есесівці застали мене на квартирі партизанки! Ця подія рівнозначна провалу! Ти теж міг загинути, і я б не зустрівся з представниками підпілля. Один необережний крок — і кінець.

— Розумію, гер Шредер, — вибачливо мовив Юрко, — я теж не думав чіпати карателів, та й не було в мене зброї, а коли есесівець убив Сергійка і почав обпалювати вогнем обличчя вчительки, не витримав!

— Звичайно, — кивнув головою німець, — я розумію тебе.

Попрощавшись із Шредером, Юрко пішов понад берегом, побачив перевернутий просмолений човен, сів на нього. Треба було хоч трохи заспокоїтись, прийти до тями. Намагався пригадати сутичку з карателями — і не міг. Перед очима раз у раз поставало страдницьке, обпечене обличчя вчительки, застрелений Сергійко. Уявлялося хиже, перекошене від люті обличчя карателя.

Нарешті свідомість хлопця почала потроху прояснюватися. Заспокійливо діяло прохолодне свіже повітря та ласкаве шерхотіння хвиль.

Треба піти до Святого, розповісти про всі події, домовитися про зустріч з Шредером. Правду говорив німець: як не важко, а мусиш виконувати свої обов'язки…

Святий сидів у світлиці, бинтував поранену ногу. Він допитливо зиркнув на Юрка. Хлопець стояв посеред кімнати і мовчав. Ніяк не міг зібратися з думками, перевести подих. Нарешті Павло Павлович не витримав, запитав перший:

— Що там у тебе скоїлося? Розповідай!

Юрко сів на стілець, став поволі розказувати про недавні події. Часто зупинявся, шукав потрібні слова, ледве стримувався, щоб не розплакатися.

Святий уважно слухав, мовчки кивав кудлатою головою. А коли хлопець закінчив, вимовив глухо:

— Жаль учительку, жаль її сина! Ніяк не можна було їй повертатися в це село. Я ж попереджав! Не послухала, думала, приживеться, зуміє виконати доручене їй завдання. Але хто міг передбачити, що її біографія стане відома Рудому? Хто ж він, цей Рудий? Може, хоч тепер пощастить натрапити на його слід. Комусь же вчителька промовилася про бойову операцію в селі Грибарі. Ні, — знову повторив Святий, — ніяк не можна було вчительці поселятися у вашому селі. Учителів фашисти знищують в першу чергу. Кому-кому, а їм нема ніякої пощади.

• Предыдущая
• 58/74
• Следующая