Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 25

• Предыдущая
• 25/88
• Следующая

— Вона бути рудоволоса, — сказав Бекер, уникаючи прямої відповіді.

— Рудоволоса? — перепитала жінка. Настала довга пауза. — Це громадська служба міста Севілья. Ви впевнені, що ваш брат був саме в нас?

— Так, упевнений.

— Сеньйоре, у нас немає рудих дівчат. У нас — красуні ан-далузького типу.

— Руде волосся, — повторив Бекер, почуваючись, як дурень.

— Вибачте, але в нас зовсім немає рудоволосих, та коли вам потрібно...

— Її звуть Росинка, — випалив Бекер, відчувши себе іще більшим дурнем.

Вочевидь, це ім’я нічого не сказало жінці по той бік лінії. Вона вибачилася, порадила Бекеру звернутися до іншого агентства — і ввічливо перервала розмову.

Перший — мимо.

Бекер нахмурився й набрав другий номер. На його дзвінок відповіли негайно.

— Доброї ночі, це «Жінки Іспанії». Чим можу допомогти?

Бекер знову ввійшов в образ німецького туриста, готового заплатити грубі гроші за рудоволосу дівчину, яка була сьогодні вдень із його братом.

Цього разу йому відповіли гарною німецькою, але рудоволосих знову не знайшлося.

— Keine Rotkopfe, вибачте. — І жінка поклала слухавку.

Другий — мимо.

Бекер поглянув на телефонний довідник. Лишався тільки один варіант. Кінець мотузка.

І він набрав номер.

— «Ескортес Белен», — відповів якийсь чоловік вкрадливо-приязним тоном.

І Бекер знову переповів свою історію.

— Сі, сі, сеньйор. Мене звуть сеньйор Рольдан. Радий вам допомогти. Ми маємо двох рудоволосих дівчат. Надзвичайно гарні екземпляри.

Серце Бекера тьохнуло.

— Дуже гарні? — перепитав він із сильним німецьким акцентом. — Рудоволосі?

— Так, а як звати вашого брата? І я скажу вам, як звали ту дівчину, яка його сьогодні супроводжувала. А завтра ми зможемо прислати її вам.

— Клаус Шмідт, — випалив Девід, пригадавши ім’я зі старого підручника.

Настала довга пауза.

— Знаєте, пане... я не бачу в нашому журналі Клауса Шмід-та, але, можливо, ваш брат — чоловік дуже обережний, ну, там, дружина вдома і все таке... — Сеньйор Рольдан недоречно хихикнув.

— Так, Клаус бути одружений. Але він є дуже товстий. Його дружина не хотіти з ним спати. — Бекер, дивлячись на своє віддзеркалення на склі будки, підкотив очі під лоба. — «От якби Сюзанна мене чула», — подумав він. — Я бути товстий і самотній також. Я хотіти з нею лягати. Заплатити багато грошей.

Бекер продемонстрував неабиякі акторські здібності, але він зайшов надто далеко. Проституція була в Іспанії поза законом, а сеньйор Рольдан був людиною вкрай обережною. Його вже колись накрили поліцейські, які удавали із себе туристів. «Я хотіти з нею лягати». Рольдан зрозумів, що це пастка. Якщо він скаже «так», його оштрафують і, як і завжди, змусять на цілий тиждень — і безкоштовно — надати в розпорядження поліції одну зі своїх найталановитіших «супутниць».

Коли Рольдан заговорив знову, голос його вже був далеко не таким дружнім, як спочатку.

— Пане, це «Ескортес Белен». З ким я розмовляю, скажіть будь ласка?

— Е-е-е, мене звуть Зіґмунд Шмідт, — вигадав Бекер.

— Звідки ви взнали наш телефон?

— З телефонного довідника. Жовті сторінки.

— Так, пане, наша фірма занесена в довідник саме тому, що ми — солідна служба супроводу.

— Але я й хотіти супровід! — наполегливо сказав Бекер, відчувши, що щось пішло не так.

— Пане, «Ескортес Белен» — солідна служба, що забезпечує супровід бізнесменам на офіційні сніданки та обіди. Саме тому ми й занесені в телефонний довідник. Наш бізнес — цілком законний. А ви шукаєте повію. — Це слово зіскочило з його язика, наче якась огидна болячка.

— Але ж мій брат...

— Пане, якщо ваш брат цілий день цілувався в парку з якоюсь дівчиною, то це не означає, що та дівчина — з нашої служби. Ми дотримуємося суворих правил, що врегульовують стосунки клієнта й супутниці.

— Але ж...

— Ви нас із кимось сплутали. Ми маємо двох рудоволосих дівчат — Інмакуляду та Рочіо — але жодна не дозволить собі спати з чоловіком за гроші. Це називається «проституція», а проституція в Іспанії заборонена законом. Доброї ночі, пане.

— Але ж...

КЛАЦ!

Бекер стиха вилаявся й теж повісив слухавку.

Третій — мимо. Йому пригадалося, як Клушар сказав йому, що німець найняв цю дівчину на увесь тиждень.

На перехресті вулиці Саладо, тобто Солоної, і проспекту Асунсьйон Бекер вийшов із телефонної будки. Попри інтенсивний автомобільний рух, у повітрі висів сильний запах севільських апельсинів. Упали сутінки — найромантичніший час доби. Він згадав про Сюзанну. Але відразу ж слова Стретмора розпанахали його свідомість: знайдіть перстень. Безпорадно плюхнувшись на лавку, Бекер став обдумувати свій наступний крок.

Але який крок?

А в громадській клініці прийомний час скінчився. Світло в колишньому спортзалі вимкнули. П’єр Клушар міцно спав. І не бачив постаті, що над ним схилилася. У темряві блиснула голка вкраденого шприца. А потім встромилася в трубку, яка йшла від апарата внутрішньовенного вливання, прикріпленого над зламаною п’ястю Клушара. Шприц містив тридцять кубічних сантиметрів очисної рідини, поцупленої з возика чергової медсестри. Дужий палець міцно натиснув на поршень шприца — і впорснув голубувату рідину у вени старого.

Клушар прокинувся лише на кілька секунд. Він би закричав від болю, та дужа рука затиснула йому рота. І він так і залишився лежати на своєму ліжку, притиснутий нездоланною вагою. Він відчув, як по його руці піднімається пекучий клубок вогню. Страшний біль дійшов йому до пахви, потім — до грудей, а трохи згодом впився йому в мозок, наче мільйони скалок розбитого скла. Клушар побачив сліпучий спалах світла — а потім все зникло. І настала темрява.

Відвідувач ослабив хватку і втупився в темряві в табличку з іменем пацієнта. А потім нечутно вислизнув геть.

Опинившись на вулиці, чоловік в окулярах із дротяною оправою простягнув руку до маленького пристрою, що висів у нього на ремені. Прямокутний коробочок завбільшки з кредитну картку був прототипом нового комп’ютера з вмонтованим монітором — рідкокристалічним дисплеєм, вмонтованим у ліву лінзу окулярів. Розроблений фахівцями ВМС Сполучених Штатів для фіксації напруги акумуляторів у тісному просторі субмарин, цей міні-комп’ютер містив модем і був нашпигований найостаннішими новаціями мікротехнології. Цей прототип був провісником нової доби у сфері персональної реальності.

Однак справжньою новацією цього комп’ютера був не стільки мініатюрний дисплей, скільки система надходження даних. Користувач вводив інформацію через крихітні контакти, прикріплені до його пучок; з’єднання цих контактів у певній послідовності імітувало принцип стенографії. А комп’ютер потім перетворював цю стенографію на англійську.

Кілер натиснув на малесенький вимикач, і монітор у його окулярах ожив. Невимушено тримаючи руки по боках, він почав швидко стискати й розтискати пальці. Перед його очима з’явилося повідомлення.

Убивця посміхнувся. Передавання повідомлень про вбивства було частиною його завдання. Але зазначення імен жертв... то додавало особливої витонченої насолоди тому задоволенню, яке відчував чоловік в окулярах із дротяною оправою. Знову зарухалися його пальці — і знову запрацював модем стільникового зв’язку.

Сидячи на лавці напроти клініки, Бекер міркував, що йому робити далі. Його дзвінки до агенцій, що надавали послуги супроводу, нічого не дали. Занепокоєний спілкуванням по не-захищеному громадському телефону, командир попрохав Девіда не телефонувати, поки перстень не опиниться в нього. Бекер був подумав звернутися до місцевої поліції по допомогу — може, вони мали досьє на рудоволосу повію, — але стосовно цього Стретмор також дав жорсткі настанови: «Ви — невидимі. Ніхто не має знати, що перстень існує».

• Предыдущая
• 25/88
• Следующая