Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 57

• Предыдущая
• 57/88
• Следующая

Стретмор спускався нечутно. Не було потреби попереджати Ґейла про свій прихід. Вони дійшли донизу, і Стретмор зупинився, намацуючи підлогу. Закаблук його черевика клацнув об тверду чорну кахлю — і Сюзанна відчула, як напружилося його плече.

Отже, вони увійшли в зону небезпеки. Ґейл міг бути де завгодно.

Поодаль, тепер невидимий за масивним силуетом «Транс-коду», був кінцевий пункт їхньої подорожі — блок № 3. Сюзанна молила Бога, щоб Ґейл і досі залишався там: лежачи на підлозі і завиваючи від болю, як собака. Яким він насправді й був.

Стретмор відпустив поруччя і знову переклав пістолет у праву руку. Не кажучи ні слова, він рушив у темряву. Сюзанна міцно трималася за його плече. Якщо вона загубить його, то доведеться говорити, щоб знайти потім шефа. І Ґейл міг почути їх. Віддаляючись від безпечних сходів, Сюзанна пригадала свої дитячі ігри у квача: вона відірвалася від своєї «бази» й позбулася захищеності. Стала вразливою.

У широкому морі темряви «Транскод» був єдиним островом. Через кожні кілька кроків Стретмор зупинявся, тримаючи пістолет напоготові, і прислуховувався. Раптом десь над ними темряву ночі прорізало пронизливе пищання. Сюзанна заклякла, як укопана. Стретмор різко крутнувся — і вона втратила його. Перелякано виставивши руку, вона спробувала намацати його, але командир зник. Там, де було його плече, тепер — порожнеча. І Сюзанна подибала в темряву.

Знову почулося пищання. Десь неподалік. Сюзанна крутнулася. Почувся шерхіт одягу — і пищання так само несподівано урвалося. Сюзанна заклякла. За мить, наче з її найстрашніших дитячих кошмарів, з’явилося видіння. Просто перед нею в темряві ви-рисувалося обличчя. Воно було зеленувато-сіре, як у привида. То було обличчя демона, з гострими тінями, видовженими через спотворені риси обличчя. Вона мимовільно позадкувала. І вже хотіла було рвонути навтьоки, але істота схопила її за руку.

— Ані руш, — скомандував привид.

На мить Сюзанні здалося, що то — Ґейл і що то його очі палають у темряві. Але голос був не Ґейла. І дотик не надто грубий. То був Стретмор. Його підсвічував знизу якийсь предмет, котрий він щойно витягнув із кишені. Сюзанна полегшено зітхнула. Вона відчула, що знову почала дихати. Предмет, що його Стретмор тримав у руці, мав щось на кшталт електронного дисплея, від якого йшло зеленувате світло.

— От чорт! — стиха вилаявся командир. — Мій новий пейджер. — І Стретмор з огидою уставився на пристрій у своїй руці. Він забув увімкнути беззвучний режим. Іронія полягала в тому, що він навмисне ходив до магазину електроніки, щоб придбати цей пристрій, спеціально придбав його за готівку, щоб зберегти анонімність: Стретмор краще за інших знав, як пильно АНБ шпигувала за своїми ж працівниками, а вхідні й вихідні цифрові повідомлення з цього пейджера він хотів зберегти в секреті.

Сюзанна стривожено озирнулася. Якщо досі Ґейл не здогадувався, що вони до нього йдуть, то тепер уже точно здогадався.

Стретмор натиснув на кілька кнопок і прочитав вхідне повідомлення. І стиха простогнав. То була ще одна невтішна новина з Іспанії — не від Девіда Бекера, а від інших людей, яких Стретмор послав до Севільї.

А за три тисячі миль від них мікроавтобус мобільного стеження мчав вулицями Севільї. АНБ найняло його за найвищим грифом секретності на військовій базі в Рота. Двоє чоловіків в авто зосереджено мовчали. Вони не вперше отримували термінові накази з Форт-Міда, але зазвичай ці накази йшли не з найвищих ешелонів влади.

Агент, що сидів за кермом, спитав через плече у свого напарника:

— Ще не видно нашу людину?

А напарник сидів, не відриваючи погляду від панорамного відеомонітора, камера якого була встановлена на даху автобуса.

— Ні, не видно. Слідкуй за дорогою.

Джабба рясно спітнів, вовтузячись під масою перекручених кабелів. Він і досі лежав на спині, затиснувши в зубах ручку-ліхтарик. Він уже звик працювати ночами на вихідні; ті години, коли в АНБ не панувала метушня, були, мабуть, чи не найкращим часом для спокійного виконання ремонтних робіт. Маневруючи розпеченим паяльником у лабіринті кабелів над головою, він проробляв цю операцію з надзвичайною обережністю: пошкодження будь-якого із сусідніх жмутів могло призвести до плачевних наслідків.

«Іще кілька дюймів», — подумав він. Ця робота забрала в нього значно більше часу, аніж він розраховував.

Саме в ту мить, коли він востаннє притиснув вістря паяльника до припою, озвався його стільниковий телефон. Джабба смикнувся від несподіванки, і велика булька шиплячого розплавленого металу капнула йому на руку.

— От сука! — Він впустив паяльник і мало не проковтнув ліхтарик. — Сука, сука, сука!

І став несамовито терти краплю припою, що вже охолола. Нарешті крапля відпала, залишивши по собі чималенький пухир. Мікросхема, яку він збирався впаяти на місце, випала й гепнула Джаббу по голові.

— Чорт забирай!

Телефон озвався знову. Джабба проігнорував його.

— Трясця твоїй матері, Мідж! — стиха вилаявся він. — У шифровідділі все в нормі!

Телефон не вгавав, але Джабба взявся впаювати новий чіп. За хвилину чіп був уже на місці, а телефон усе дзвонив та дзвонив.

— Заради Бога, Мідж, — припини! Припини, кажу тобі! Продзвонивши ще секунд із п’ятнадцять, телефон нарешті замовк. Джабба полегшено зітхнув.

Та через хвилину угорі затріщав гучномовець внутрішнього зв’язку.

— Начальнику підрозділу системної безпеки, зв’яжіться, будь ласка, з комутатором для отримання повідомлення.

Джабба підкотив очі, не вірячи своїм вухам. «От настирна баба!» І проігнорував виклик.

Поклавши пейджер до кишені, Стретмор поглянув крізь темряву на блок № 3.

І простягнув руку Сюзанні.

— Ходімо.

Та їхні пальці так і не з’єднатися.

З темряви почувся довгий гортанний крик. Неподалік виринула постать — як багатотонна вантажівка, що мчить уночі з вимкненими фарами. Іще мить — і сталося зіткнення. Стретмор покотився по підлозі.

То був Ґейл. Пейджер таки видав їх.

Сюзанна почула, як «берета» стукнулася об підлогу, і на мить заклякла, не знаючи, що робити й куди бігти. Інтуїція підказувала їй тікати, але вона не мала коду ліфта. Серце підказувало їй допомогти Стретмору, але ж як? Обернувшись у відчаї, вона прислухалася: десь на підлозі мала точитися запекла боротьба не на життя, а на смерть. Але не почула нічого. Запала тиша — наче Ґейл вдарив командира і втік назад, у темряву.

Сюзанна чекала, напружено вдивляючись у ніч і сподіваючись, що Стретмор живий і неушкоджений. Минула, як їй здалося, ціла вічність, і вона прошепотіла:

— Командире?

Ще не встигла Сюзанна промовити це слово, як здогадалася, що зробила помилку. За мить ззаду її огорнув уже знайомий «аромат» Ґейла. А ще за мить вона вже беззвучно пручалася, хапаючи ротом повітря. Як і деякий час тому, Ґейл притиснув її до грудей своєю залізною хваткою.

— Як же в мене яйця болять! — прохрипів Ґейл їй на вухо.

Ноги в Сюзанни стали ватяними, а коліна — підігнулися. Зірки, що виднілися над нею крізь купол, раптом закружляли в шаленому танці.

Ґейл тримав Сюзанну за шию, як обценьками. Раптом він викрикнув у темряву:

— Командире, я спіймав твою улюбленицю. І вимагаю, щоб ти мене випустив звідси!

Відповіддю на його вимогу була тиша.

Ґейл іще міцніше притиснув Сюзанну.

— Я їй шию зламаю!

Прямо позаду клацнув курок пістолета. Голос Стретмора лунав спокійно та врівноважено:

— Відпусти її.

Сюзанна скорчилася від болю й прошепотіла:

— Командире!

Ґейл різко крутнув її на звук голосу Стретмора.

— Стріляй — і влучиш у свою безцінну Сюзанну. Хочеш спробувати?

Цього разу голос Стретмора пролунав ближче:

— Відпусти її.

— Спішу й падаю. Ти ж відразу мене вб’єш.

• Предыдущая
• 57/88
• Следующая