Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 70

• Предыдущая
• 70/112
• Следующая

Вишкір Джейкоба став іще ширшим, демонструючи гострі ікла. Джейк полишив своє місце в зграї, ігноруючи погляди інших вовків, що проводили його очима. Пробіг повз Едварда та Алісу і завмер за пару кроків від мене. Зупиняючись, він швидко глянув у бік Едварда.

Едвард стояв незворушно, наче статуя, досі слідкуючи за моєю реакцією.

Джейкоб опустився на передні лапи і схилив голову так, щоб вона була на одному рівні з моєю, пильно подивився на мене, як і Едвард, оцінюючи мою реакцію.

— Джейкобе? — видихнула я.

Відповіддю було глибоке гуркотіння в його грудях, схоже на сміх.

Я простягнула руку, мої пальці трохи тремтіли, і діткнулась червонувато-бурого хутра на його морді. Чорні очі заплющилися, і Джейкоб поклав свою величезну голову мені на руку. Почулося щось схоже на муркотіння. Хутро було одночасно м’яким та жорстким, моїм пальцям було дуже тепло. Я пробіглась по ньому рукою, вивчаючи текстуру шерсті, погладила по шиї, де колір був особливо насиченим. Я навіть не помітила, як підійшла ближче. Без попередження Джейк облизнув моє обличчя від підборіддя до чола.

— Фу! Джейку, це огидно! — вигукнула я, відскакуючи назад і замахуючись на нього так, як замахувалась би на людину. Він ухилився від ляпасу, і гавкання, схоже на кашель, що пролунало з його пащі, безсумнівно, означало регіт.

Я витерла обличчя рукавом сорочки і, не в змозі втриматись, розсміялась разом із ним.

Саме тоді я втямила, що всі дивляться на нас: і Каллени, і вовкулаки. Каллени поглядали спантеличено та з якоюсь відразою. По писках вовків було важко зрозуміти, що в них на думці, але мені здалось, що Сем на вигляд нещасний.

І ще на нас дивився Едвард, на його обличчі було ясно написане розчарування. Мабуть, він очікував від мене дещо іншої реакції. Наприклад, я повинна була б злякатися і з лементом втекти. Знов почувся сміх Джейкоба чи щось схоже на це.

Інші вовкулаки вже закінчили і, не зводячи очей із Калленів, рушили геть. Джейкоб стояв біля мене і споглядав, як вони ідуть. Скоро вони зникли у похмурому лісі. Лише двоє вагалися біля дерев, спостерігаючи за Джейкобом, їхня поведінка демонструвала стривоженість.

Едвард зітхнув та, ігноруючи Джейкоба, підійшов до мене і взяв за руку.

— Ти готова? — спитав він.

Перш ніж я змогла відповісти, він уже пильно дивився на Джейкоба і казав:

— Я ще не з’ясував усіх деталей, — відповідав він на мовчазне запитання в Джейкобових думках.

Джейкоб-вовк похмуро загарчав.

— Це складніше, ніж здається, — сказав знов Едвард. — Не трудися. Я сам переконаюсь, що це безпечно.

— Про що ви говорите? — наполегливо запитала я.

— Просто обговорюємо стратегію, — відповів Едвард.

Джейкоб похитав головою, дивлячись на наші обличчя. Потім він знагла помчав до лісу. Коли він біг, я вперше побачила, що до його задньої лапи прив’язаний шматок чорної тканини.

— Почекай, — гукнула я, автоматично простягнувши до нього руку. Але він миттю зник поміж деревами, два інші вовкулаки попрямували за ним.

— Чому він утік? — ображено запитала я.

— Він зараз повернеться, — відповів Едвард, зітхаючи. — Хоче мати змогу самому говорити.

Я сперлась Едвардові на плече і подивилась у бік лісу, туди, де нещодавно зник Джейкоб. Я вже майже втрачала свідомість, але героїчно боролась зі сном.

Джейкоб вистрибнув із напівтемряви, цього разу на двох ногах. Він був з оголеним торсом, волосся розпатлане та заплутане. Вдягнений був лише в спортивні штани і йшов босими ногами по холодній землі. Тепер він був сам, але я підозрювала, що його друзі засіли десь за деревами, незримі.

Незважаючи на те, що йому довелось оминути Калленів, які стояли та тихо спілкуватись у тісному колі, Джейкоб швидко перетнув поле.

— Ну добре, кровопивце, — промовив Джейкоб, коли був уже за кілька кроків од нас, очевидячки, продовжуючи розмову, якої я не чула. — Що в цьому такого складного?

— Я повинен узяти до уваги всі можливості, — спокійно відповів Едвард. — А що як хтось непомітно пробереться повз вас?

Джейкоб пирхнув, почувши таке.

— О’кей, то відправте її в резервацію. У будь-якому разі ми залишимо біля неї Коліна та Бреді. Вона буде в безпеці.

Я насупилась.

— Це ви про мене говорите?

— Я лише хочу знати, що він планує робити з тобою під час битви, — пояснив Джейкоб.

— Робити зі мною?

— Ти не можеш залишитись у Форксі, Белло, — промовив Едвард заспокійливим тоном. — Вороги знають, де тебе там шукати. А що як хтось прослизне повз нас?

Моє серце впало в п’яти, і кров відлила від обличчя.

— Чарлі? — задихнулась я.

— Він буде з Біллі, — швидко запевнив мене Джейкоб. — Навіть якщо моєму батькові доведеться скоїти злочин, щоб доправити його туди, він це зробить. Але скоріш за все це не знадобиться. Буде субота, правильно? В цей день — матч.

— То це буде субота? — перепитала я, і в мене голова пішла обертом. Я була занадто спантеличена, аби контролювати всі свої думки, що розбігалися, мов таргани. Я похмуро подивилась на Едварда.

— От лихо! Пропадає твій подарунок на випускний.

Едвард засміявся.

— Добре, що ти згадала про це. Зможеш віддати квитки комусь іншому, — нагадав він.

У той момент мене осяяло натхнення.

— Анжелі та Бену, — вирішила я одразу. — Це принаймні примусить їх поїхати з міста.

Він торкнувся моєї щоки.

— Ти не зможеш евакуювати всіх, — промовив він тихим голосом. — Те, що ми хочемо сховати тебе, — лише пересторога. Я ж казав, що наразі ми не маємо жодних проблем. Перволітків усе одно не достатньо, щоб добряче нас розважити.

— То як щодо того, аби сховати Беллу в Ла-Пуші? — нетерпляче вставив Джейкоб.

— Вона занадто часто користувалась цим шляхом, — сказав Едвард. — Її сліди всюди. Аліса бачить лише дуже молодих вампірів, що ідуть на полювання, але хтось же їх створив. Вочевидь, за цим стоїть хтось досвідченіший. Хто б він не був, — Едвард зупинився, щоб поглянути на мене, — або хто б вона не була, цей «хтось» робитиме все для відвернення уваги. Аліса побачить, якщо він вирішить з’явитися особисто, але в ту мить ми можемо бути занадто заклопотані. Можливо, той «хтось» саме на це і робить ставку. Я не можу залишити Беллу там, де вона часто бувала. Її потрібно добре заховати, щоб важко було знайти… так, про всяк випадок. Навряд чи хтось її шукатиме, але я не хочу ризикувати. Я уважно дивилась на Едварда і, зморщивши лоба, слухала його пояснення. Він поплескав мене по руці.

— Це все для того, щоб бути якомога обережнішими, — пообіцяв він.

Джейкоб показав рукою на густий ліс на сході від нас, за яким відкривалися широчезні простори гори Олімпус.

— Тоді сховаймо її там, — запропонував він. — Є мільйони можливостей — місцин, де кожен із нас зможе з’явитися за хвилину, якщо в тому буде потреба.

Едвард похитав головою.

— Беллин запах сам по собі досить сильний, а перемішаний із моїм, узагалі стає особливим. Навіть якщо я її кудись віднесу, залишиться слід. Наші сліди є всюди навкруги, але в поєднанні з Беллиним запахом вони привертатимуть увагу. Ми поки не впевнені на всі сто відсотків, якою стежкою ітимуть перволітки, тому що вони самі досі не знають, який шлях обрати. Якщо вони наштовхнуться на її запах до того, як зустрінуться з нами…

Вони синхронно скривились та насупили брови.

— Розумієш, у чому труднощі?

— Повинен бути якийсь вихід, — пробурмотів Джейкоб. Він повернувся в бік лісу, скрививши губи.

Я похитнулась, не в змозі більше стояти на ногах. Едвард поклав руку мені на талію та притиснув ближче до себе, підтримуючи, щоб я не впала.

— Я повинен відвезти тебе додому, ти виснажена. Та й Чарлі скоро прокинеться…

— Почекай секундочку, — промовив Джейкоб, обертаючись назад до нас, його очі сяяли. — Мій запах викликає у вас огиду, правильно?

— Гм… непогана ідея, — промовив Едвард, втямивши натяк, і зробив кілька кроків уперед. — Це цілком можливо, — він обернувся в бік своєї родини і покликав:

• Предыдущая
• 70/112
• Следующая