Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 111

• Предыдущая
• 111/151
• Следующая

—Впевнена, що кухар не помітив нічого дивного? — Він бажав, щоб вона говорила, просто стояла навпроти і нікуди не йшла. І чхати він хотів на мулата.

—Лео! —Дівчина звела брови докупи^тш Він кудись пішов. Біль¬шість часу зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого но побачили.

—Обід за розкладом? — спитав Сьома.

—Так. О першій почнуть скликати.

—Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима, Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям.г Са¬томі без заперечень кивнула.— А ви з Ґремом почекаєте хвилин де¬сять, а тоді підніметесь до їдальні.

— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.

Левко не стримався і на радощах вищирив зуби. Для чого? Впер¬ше за весь час дружби Семен йому, а не він Семену поставив таке за-питання.

—Для того, Сьомо, щоб стежити, хто не їстиме за обідом або їс¬тиме мало.

Сьома клацнув зубами, не дозволивши ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться ро¬бити, вони мусять перти до кінця. Вони вже стали на рейки і розігна¬лися. Назад вороття немає.

СХХХIV

19 серпня 2012 року. 18:03 [UТС-5] Паїтіл

Назустріч йому хтось спускався.

Марко повільно підіймався галереєю до виходу, досі не знаючи, як | йому вчинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові фігури. «Спецназівці» Джейсона.

То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча З Марко не знав цього.

У таке важко повірити, але у невеликому і цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ще ширші й глибші

за провалля, які розділяли плебеїв і вождів у первісних племенах.

Попри те | що Марко працював кухарем на Твердині сім з лишком років (відтоді як його покликав брат), він, по суті, не спілкувався з ґевалами, що становили найближче оточення Джейсона, і досі не знав їхніх імен. Марко 1 сумнівався, що хтось, крім Амаро Кіспе і, можливо, Ірландця, знає.

Один зі здорованів (Роджер) тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у хатині Джей¬сона, найближчий хороший алкоголь знаходиться кілометрів за п’ятсот під цього місця. Швидше за все, у пляшці самогон, який потайки женуть м;ічігуенга в одному зі своїх бараків. Ясне діло, його смакові якості лиша¬ють бажати кращого, але градус лупить як треба. У бурштиновому світ¬лі галерейних ламп очі Зорна і Марґоліса посоловіло виблискували.

Марко спинився. Зумисно, щоб хоч на кілька секунд відтягнути час іустрічі і зважити все. Він вагався. З одного боку на шальках терезів розташувалася любов до брата і ненависть до його вбивць (один із цих двох товстолобиків цілком може виявитись тим, хто чотири роки тому через придуркувату партію в покер забив на смерть Луку Молінарі).

Зіншого — тяжіло почуття відповідальності. Хай якою різношерстою і недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою (подекуди, правда, не зовсім зрозумілою), а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися за-зіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне але: до почуття відповідальності до-давався інстинкт самозбереження. Бранці несли загрозу їм усім, в то¬му числі і йому, Марко Молінарі, а значить, він мусив захищатися.

«Біс із ним, — італієць стиснув кулаки і рішуче попростував назу¬стріч підхмеленим здоровилам, — як-не-як ми на одному човні, а лю¬дям в одному човні треба гребти в одному напрямі.»

Марґоліс угледів його першим (Зорн, схоже, був геть п’янючим і телющився під ноги, щоб не заточитися).

—Оп-па, глянь, Роджере, диви — це ж макаронник!

Судома стиснула щелепи кухаря, а почуття відповідальності швид¬ко стікало з грудей, наче оте «макаронник» торпедою пробило в ньо¬му величезну пробоїну. Він знову завагався, але не спинився. Він по¬винен розповісти.

Зорн скинув голову. Шия його була товста як поліно, настільки вульгарно розкачана, що голова постійно випиналася, надаючи Зорну зухвало-задирливого вигляду і роблячи його схожим на динозавра, — велике тіло, крихітна макітра.

—Привіт, — сухо сказав Марко, спинившись за крок від ґева- лів. — Ви маєте мене вислухати.

—Хочу піци, — вдумливо прогугнявив Роджер. Його крихітні очи¬ці пробіглись по італійцю і засвітилися. Засвітилися впізнанням.

Боб голосно відригнув, обоє розреготалися.

—Ти чув, що сказав мій друг? Зроби нам піцу!

—Я б теж не відмовився, — Молінарі старався притлумити пре-зирство, але воно так і цвіркало з голосу, — та не сьогодні. Раджу вам трохи розтрусити голови і послухати, що я кажу. Дівчина, азіатка, сьо-годні допомагала мені по кухні, і я...

—Ти що, не чуєш? Ми вже заї...лись їсти твій рис! Давай піцу! — Марґоліс штовхнув кухаря в груди, примусивши позадкувати (інакше він би просто впав). — Принеси піцу, зараз Же! Ти ж, бля, італієць чи хто? Чи ти хер з вушками? Відповідай!

«Як же невчасно полетів Джейсон», — з гіркотою подумав Мар¬ко. Навряд чи італієць відчував до сивочолого повагу абощо. Він сто¬ронився американця, подеколи побоювався, раз на місяць (коли Джейсон перераховував платню на рахунок Молінарі в італійському банку) відчував щось схоже на вдячність. Все. Для нього Джейсон був чимось на кшталт верховного божества з чужої релігії — цілковито стороннім, що, втім, не заперечувало його могутності. До нього мож¬на звернутися, коли власні справи йтимуть геть уже кепсько. От як, наприклад, зараз.

Але Джейсона не було.

Тупцяючи на місці, Зорн відпив з пляшки. Марко не здавався:

—Та вислухай же мене, здоровило! А потім я тобі подам, що хочеш, навіть гівно на паличці, якщо забажаєш.

—А якщо я не слухатиму, то що ти мені зробиш? — задер кутик гу¬би Боб.

—Мені доведеться розповісти про все Джейсону.

Італієць бовкнув на автоматі, не замислюючись, він навіть не встиг пошкодувати про сказане, осягнувши сенс своїх слів лиш тоді, коли во¬ни влетіли у вуха. Боб Марґоліс і Роджер Зорн миттєво переродились: погляди загострились, п’яний полиск щез із очей, обличчя напружились і стали злими (не такими вже вони були й п’яними).

А тоді Боб з усієї сили ввігнав свій кулак кухарю у сонячне спле¬тіння.

Молінарі відлетів до стіни і, кавкаючи, опустився навкарачки. Він щосили намагався заковтнути повітря: судячи по відчуттям, від удару легені зсохлися, мигцем перетворившись на шкіряні кульки завбільшки з тенісні м’ячики, в яких не лишалось місця для кисню.

Роджер підійшов до Боба. Марко помітив відблиски ламп на грубо¬му склі і зіщулився, чекаючи, що ґевал зараз розтрощить пляшку з-під «Red Label» об його голову. Проте Роджер нічого не робив, просто сто¬яв і дивився.

-Друзяко, мені раптом перехотілось піци, — схилившися, прори- чав Боб. — Знаєш, чого я зараз хочу? — Досі задихаючись, кухар під¬няв обличчя на кривдника. — Намотати твої кишки тобі на вуха. І як¬що ти щось бовкнеш босу, я так і вчиню. А тепер геть звідси! — І ґевал копнув італійця, поціливши ногою акурат під ребра.

Приклався Марголіс добряче: Марко болісно хекнув, виплюнувши назад ту жалюгідну кількість повітря, яку з таким трудом всмоктав у ле-гені, і проїхався добрих три метри вздовж стіни. Підводячись, італієць палав від сорому й безсилля. В очах запекло, а губи затерпнули (так бу-ває, коли дантист перестарається з новокаїном). Та попри образу, по¬при розтоптану гідність, навіть попри кров, що цівкою вальнула з рота, він усе ще прагнув свого: розказати про підозри і перешкодити студен¬там, хай там що вони замислили.

Правда, лише до того моменту, коли Роджер Зорн твердим, зовсім не п’яним голосом, стоячи за спиною Марко і глумливо кривлячи губи, проказав:

—Твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати.

СХХХV

19 серпня 2012 року. 12:58 [UТС—5]

• Предыдущая
• 111/151
• Следующая