Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/151
• Следующая

—Пропоную на честь нашої маленької перемоги, -— вперши ру ки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча І Ці карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, І і відсвяткувати.

—Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розпилі 1 лоні між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував корооку| з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час переел і

ки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши полови¬ну наплічника, мулат підняв сконфужений писок: і — Його нема...І— Де воно? Хтось украв? — щиро здивувалась японка (Левко пе- ресіпнувся).

Ян зітхнув і сказав: к— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли? І — Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання ко¬робка.

— Безсовісний, — надула губки дівчина. — Пробачте, я їсти хотів... — їсти хотів? — розійшовся американець. — Чого ж ти вівсянку Ні* гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо! — Янкі, не наїжджай, це ж просто шоколадне печиво. — Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз? І* — Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю ТО¬ЛІ квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері! І Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Про- /ігршись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув йоду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Під озера тхнуло прілою цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем іСнтомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів. Про що думаєш? — спитав Сьома.

Ловко дивився на південний берег озера.

-Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер- Иінкор-Лейк... А ти?

Росіянин смикнув плечима: к Та ні про що...

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

XLII

На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро Ні рисувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.

Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здава¬лося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побою ючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, про¬сто втому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали об* лаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Грем і Я и напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збаг¬нувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:

—Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.

—Ризикнеш піти сам?

—Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчу ваю, що вона поряд.

Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубки крізь сельву, йому було байдуже.

—Роби, що хочеш, Лео, — махнув він рукою.

—О’кей. До вечері повернуся.

Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гу діли, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рі шуче подався в напрямку джунглів.

—Ти куди? — змученим голосом окликнула Сатомі.

Хлопець розвернувся і дещо придумав.

—Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:

—Бери.

І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’oM».

ХLІІІ

31 ЛИПНЯ 2012 ро, 18:05 [UTC – 5]

Magpe-ge Дюі

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, ши фраза «валитися з ніг від утоми», може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти — хай не як людина, хоча о

як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хло¬пець приповз до вогнища на колінах.

Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягну¬ли до наметів. Грем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди иклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз мпйже півлітра.

— Пригальмуй, — сказав Сьома, — у нас закінчується вода, н озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

Потому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками беко-ну. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на ко¬ліна СРБ-навігатор. — Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця. Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фото- ір.іфій і хрипко промовив:— Як вам таке, чуваки? Його очі шалено ятрилися.

Па картці пам’яті було лише два знімки — того самогомісця — ” Один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформова¬ний з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш не- ЙІИНЙМ, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж — то ШЛИ дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась ІАШіпну й завертала, зникаючи вджунглях. Хай якою густою була рос- міпшість довкола, дорога була збудована так добротно, що не зарос- <ін протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов при¬мни,ноні каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два ||Три над кладкою, формуючи подобу тунелю.

-Неймовірно... — прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.

-Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. -— Гуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи поча¬ти мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію пере- ни пі габір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим Цкшінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажан- ЙИ перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А марма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

ХLIV

1 серпня Є012 РОНЦ. 00:19 [UTС – 5]

Мадре-де-Діос

Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гра А нітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із га¬лереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраА міда?.. фортеця?., укріплений храм?..), але бачить лише ходи\ що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго ди» виться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на лоа гонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щу> паЛьці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розу-1 міє, що серед руїн починається справжня пожежа...

/ ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), | щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччю,

Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушитиі з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший п(Ш гляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлюся що вони вилітають із рота дівчини.

«Рятуйте Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що /щ*І ніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчпнШ матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском і японка.

Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. ЛенкЩ відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнати 1 (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з ядЯ ллється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириіпьщ ся, лопається...) і...

• Предыдущая
• 40/151
• Следующая