Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/151
• Следующая

—Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав, три-маючи рот широко відкритим. Так, наче боявся, що втратить контролі, і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще поминальну тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече і стиснув.

—Греме, заспокойся. — Він двічі струснув Ґрема, поки не спій мав його погляд. -— Чувак, якщо Сатомі повернеться сюди без нас, я не хочу, щоб першим, що вона побачила, був дохлий нігер із вирва ною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Американець іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «нігер». Правда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

—Ми можемо лишити когось у таборі, — промимрив мулат. Сема, наприклад. Або я лишусь.

—Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, тримаючися за руки!

Семен пішов у табір і повернувся назад із похідним ножем.

—Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, але якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операцій ного наркозу.

—Залазь. — Левко присів навпочіпки, зануривши руки у вогкі* і глизяве опале листя.

Росіянин заліз йому на шию.

—Тримаєшся?

—Так.

Балансуючи руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною і важив не менше за Левка. Якоїсь миті україїн іп. усвідомив, що от-от утратить рівновагу і разом із товаришем беркій п. неться долі.

—Допомагай мені... тримайся... вхопися... за нього... — хрипнув пін,

—Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимусь йою!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Лінії

литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. І ІІІ жаль, усі старання були марними —і Лео з Сьомою почали завалити тись. В останній момент українець пересилив відразу і схопився обомо руками за здутий живіт. Тіло виявилось холодним, вогким і на диво піл датливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони вистояли.

Ґрем тупцяв за кілька -кроків від них і отупіло спостерігав.

—Все о’кей? -^ бевкнув згори росіянин.

—Ріж давай!

Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучеря¬ва голова колихалась, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, точно надЛевковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашні¬шим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що у нього підгинаються коліна — цього разу не від напруги. Стало млосно. Перед носом за¬мелькали червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спйні, шиї та щоках в одну мить засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

—Швидше, — благально вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалася.

— Не можу!

На півсекунди — не більше — в очах у Левка померкло. Він відпус¬тив негра, хапнув ротом повітря і став осідати. Тієї ж миті Сьома пере- іяв мотузку. Зашурхотівши, вона зникла в плетиві ядуче-зелених епі¬фітів1, а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, а через секунду вони втрьох повалились іш вимокле смердюче листя: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, у і кнувшись оголеним горлом хлопцю в потилицю (зі сторони могло зда¬тися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а нагорі — Семен.

-Встань з мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчува¬ючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, але не став допомагати товаришу. Сидів, відкинувшись, спирався руками об землю і загальмовано дивився ни бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був і біса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме в цей момент його вирвало. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Трохи часу вони посиділи, порозповзавшись у різні кутки табору. Приходили до тями. Зрештою Левко піднявся і потягнув мертвяка геть ИІ’І пібору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли ініГрн в ліс, уклали між двома пласкими коренями і закидали листям.

— От і все, — хрипко сказав українець.

-Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла далеко забігти.

1. Епіфіти — рослини, що живуть на інших рослинах, але на відміну від паразитів отримують поживні речовини не з рослини, на якій проростають, а з навколишнього середовища. Наприклад: орхідеї, лишайники, усі види папороті, дерево баньян тощо.

Хлопці озброїлися мачете і подалися туди, де вчора ввечері востан¬нє бачили дівчину.

Грем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012 року, 08:56 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана по-баченим, вона бігла напрочуддовго, в шоковому стані ігноруючи піть¬му і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала втому, щодо ранку більшість слі¬дів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Лев¬ко, Грем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти пара¬лельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще через якийсь час по черзі почали гукати:

—Сатомі! Сато-о-омі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне — зі іа йти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки»,

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від ньо¬го простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Грем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

—Сатомі!

Секунд через п’ять Семен:

—Сатомі-і-і!

1 через такий самий проміжок озивався Грем:

—Заіотпі!!

Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зра іу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раун¬ду перегуків Сьома не відповів. 1 лише зрубавши кілька ліан, Левки спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З пн го боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.

—Сьомо, — неголосно покликав хлопець.

Мовчанка.

—Семене!

Майже відразу у відповідь:

—Ану тихо!

То був голос Сьоми. Явно чимось Стурбований.

— Ти щось знайшов?

—Що у вас таке? — насторожений тишею, долучився американець.

—Замовкніть! — наказав росіянин.

Левко не послухався:

— Сьома, все гаразд?

—Ідіть сюди.

Лео став пробиватися праворуч.

У тому місці, де просувався Семен, зарослі були не такими густими. Йому майже не доводилося орудувати мачете. Протиснувшись, Левко .іастав товариша з опущеним ножем і високо задертою головою.

—Чуєш? — підняв палець росіянин.

— Нє...

Із заростей вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаю¬чії хлопців не шуміти.

І врешті-решт вони почули.

-It cannot be1. — В очах американця мелькнула недовіра.

— Це не галюцинація, — сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою:

L— Так, це вертоліт.

Тепер до них чітко доносилося характерне чахкання: в-вух-фух- I. в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав піди, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем — із землисто-сірого воно набуло звичного кольору какао з молоком.

Нас урятують.

Семен косо зиркнув на товариша і невдоволено вигнув брови. Від- ІІинІгти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Його майже повністю закривали крони бавовняних дерев, утім, це Ні1 ииажало визначити місцезнаходження гвинтокрилої машини: потік І ІНШОГО до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, поро- іи ч’іочи на тлі неба строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

• Предыдущая
• 61/151
• Следующая