Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 62

• Предыдущая
• 62/151
• Следующая

Хлопці закам’яніли, не знаючи що думати. То було неймовірно: забравшись чортзна-як далеко від цивілізації, вони несподівано натрапилина один із її найбільш технологічних продуктів!

1. Не може Гіути (англ.).

Вертоліт наблизився, зависнувши за півсотні метрів від того міс¬ця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Передня, опукла, частина кабіни була скляною, і пілот міг бачити, що відбува¬ється внизу. Корпус, гвинти і вікна були повністю чорними, але не то¬го блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспор¬ту (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і свідчить про бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, він не давав жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зупинявся над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

—Хто це? Що вони тут роблять? — крикнув Левко.

—Може, це... — почав Сьома.

—Що? — не розчув українець.

—Я не знаю... не знаю.

Хлопці не опускали голів. Грем зібрався вискочити на відкрите міс це і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс — глибше й подалі, під захист заростей.

—Що ти робиш? — Мулат легко вирвався і люто відштовхнув ро-сіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

—Пф-ф... — Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. — І Ы цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай,

Левко не мігупізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша ти ким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгри і тися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. їм пули сивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не дані чи тому піти.

Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.

—Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупаву тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, — це 11 самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпід ставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю виш ється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-ллс П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джут мі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, — по;іум.іи Сьома, — після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і ці значить, що ми...»

—Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Грему, — вони шукають!

—Що шукають?

—Не що, а кого.

—?

—Нас.

...Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так иизько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлоп¬ці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої від¬далі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури піло¬та і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід...

LXXVI

12 серпня 2012 року. 10:24 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, дивно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в за-ростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, го була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них іш пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Де- ж.нію — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив їм1 місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше...

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого п іі’ра і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущем і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світ¬лом. 1 Іісля одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Ітллося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи ичима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивив- і’М ініиз і... запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягти коліна аж до гу¬сни, японка лежалау вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

—Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Зліва виднілася смуга прим’ятої травні поламаних кущів. Схоже,

Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на ції і а ІТІЬО густу масу росл инності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?...— притишено долинуло з тро-

- Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатись, не чекаючи появи товаришів. Тонкі й го¬стрі стебла, попри те ідо були невисокими, немов щупальця спрутів, обмотували литки і пришпилювали до землі. Хлопець спробував біг¬ти, підстрибуючи і задираючи ноги, але ще більше заплутувався.

—Сатомі! — закричав він. Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалася.

-і-Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Один раз І він спіткнувся, другий раз ступня провалилась глибоко в траву, і, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов полетів по схилу. 1

Негнучкі гілки роздирали одежу. Левко підняв обидва передпліччя і втягнув голову, захищаючи ліктями лице (головним чином очі). За¬рості нещадно кромсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець нама¬гався терпіти, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. Через секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він по- | чувався так, наче його вибатожили. Цілу хвилину хлопець лежав, від¬дихуючись. 1І

—О Боже, ні! —: розпачливий крик повернув українця до реаль¬ності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмазував рука¬ми. — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатися.

— Обережно... — хрипнув Левко. Для крику в легенях забракло повітря.

Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився і,”зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простятся ницьма біля українця. За-стогнав. Левко підняв голову. На вигляд Грем постраждав більше зі нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксе» і ра при розриві шкіри (ще трохи лівіше, подумав Левко, і мулат вико») лов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки як цвях, біцепси обплітало ряси# мереживо кровоточивих порізів. Незважаючи на пошкодження, амм риканець скочив на ноги. Не встояв —- упав. Зрештою на колінах діс^ тався до японки і взяв її на руки.

—Баіоті, — схлипував він.—- ОИ ту ОосІ, Баіогпі!

Левко скривився. Цього разу не через біль. Квиління Ґрема нагй* дувало нерозторопне варнякагіня героїв із американських мелодрам Воно дратувало.

Левко піднявся на руках. Американець тим часом відповз назад уі’Інгм па тропу і став термосити дівчину.

—Прокинься! Я благаю... Сатомі, ти чуєш мене?Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка поворухнулась і застогнала.

— Вона жива! Дякувати Богу!

Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Зажмурилася, спро-бувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. По- Ідяд поволі зробився осмисленим.

— Ґреме... — прошепотіла вона. — Лео... — Левко вже стояв на [повен зріст. — Де я?

- Ти жива. — Американець зарився носом у її волосся, не помі- Ьаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини.

Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулась до мулата. ШЛевка перекосило від злості. «Суки...» — палахнуло жаром у го¬лові. Хлопець відчув, як серце обкладає кригою, неначе його «насос» ¦вштовхують до морозильної камери.

— Що сталося? Як ми тут опинилися?

—-Вночі на нас...

г — Замовкни! — Левко урвав американця, смикнувши за рештки футболки. — Вона не пам’ятає, то й не варто нагадувати.

Японка справді не пам’ятала. Спогади обривались на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом,

• Предыдущая
• 62/151
• Следующая