Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/151
• Следующая

А після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку утворився провал у Пам’яті — короткострокова ретроградна амнезія.

Інакше кажучи, мрзок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападу і спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.

- ТИ маєш рацію^*г збуджено закивав Ґрем. — Не треба.,

Але я... —апробувала пручатися Сатомі.

Яр- Нічого. — Американець іще Міцніше обійняв її і став погойдува¬ли НІ колінах, гладити по голові. — Нічого не було, сонце. Вже все га- І’й иі Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж вирушаємо назад. —

кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?

Злостиво скрививши рота, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, але в цей момент в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не ШШі’ втриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрив- |В|Ірнатись ногами вперед. Замість.того щоб, прокотившись, упасти ^Ншннки, він,з усієї сили ввігнався кінцівками в землю.

Гуч-х! Хрусь! і А-а!.. Д-а!..

Сатомі зойкнула і сховала обличчя на грудях у Ґрема.

Левко крутнув головою. Щільна трава огортала ноги Семена, хо-ваючи все, що нижче колін, але, судячи по звуку, який супроводжував приземлення, а також по тому, як зсудомило обличчя хлопця, нічого хорошого там не було.

Простір згустився навколо українця. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося за останні дванадцять го¬дин, — сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі — все цемусить бути сном, довбаним кошмаром!

—А-а!.. А-а!.. А-а!.. — не переставав кричати Сьома. — Моя но¬га! О Господи, нога-а-а!

Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилив тулуб, що¬би поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошко- дженою. Зате ліва... Стопа стирчала під прямим кутом до великої гоміл¬кової кістки, при цьому ще й викривлялася набік. І то був не вивих. З першого погляду Левко зрозумів, що має справу з переломом: місце страхітливого згину було на двадцять сантиметрів вище від щиколотки.

Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив ве-лику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі — зламана кіст¬ка могла будь-якої миті прорвати плоть.

—Ги-и-искте! рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.

Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виря-ченими очима телющився в небо.

—Допоможи йому, — пролепетала СаТомі.

—Та пішла б ти! — проричав Левко, маскуючи за грубістю пані¬ку і розпач.

—Лео... чувак... — Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. — Що робити?..

Левко присів за його спиною:

—Ти зможеш йти?

—Ні! — розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..

Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клу-бочком, на руках у Грема. Тепер їм точно доведеться повертатися, І всю дорогу тягти на собі Семена: Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець... Від цієї думки хлопця перекоси ло. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за.

«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він ішвид «о іншим і шкліпав очима, стараючись не дивитись наі мулата і японку,

женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.

—Ні... Господи... ні! Тепер ми здохнемо тут... — хлипав росія¬нин. — Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!

—Заспокойся. — Левко відпустив сорочку. — Ми виберемо¬ся. — На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рі¬шучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше — він не розумів, що коїться у нього в голові.

—Заспокойся?! — верескнув Грем. — Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самі-сінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!

Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.

Сатомі встала і підійшла до Семена (Грем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи доло¬то біля рота, зиркнула на ногу.

—Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, — а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи і він спливе кров’ю ще до заходу сонця.

Лео подивився на неї так, наче бачив уперше. Звідки така витрим-ка? Мабуть, вона справді не пам’ятає жодної секунди з нічних подій. І а навіть зважаючи на амнезію дівчина поводиться так, як мав би (чи радше хотів би) поводитися він. Сором кольнув його під горло, і Лев¬ко порачкував до росіянина.

Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано косився на їламану кінцівку.

-Ні, — замотав він головою. — Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.

Підсунувся Грем. У його вусі досі стирчала колючка, неначе якась дикунська сережка. З ран на обличчі юшила кров.

—Триматимеш його за плечі, — кивнув йому Левко. — Я знерухомлюю кістки тазу. — А тоді подивився на дівчину. — Зможеш?

Японка зблідла. Не прибираючи долоні від губ, кілька разів швидко кивнула.

-Не робіть цього, — зашипів росіянин. — Не смійте!

Давай, — скомандував Лео.

Американець скорився механічно, не задумуючись над тим, що робить, Поклав руки на плечі Сьоми і притулив хлопця до землі. Для

певності стиснув голову росіянина коліньми. Семен несамовито бри-кався здоровою ногою. Українець переступив через хлопця і наліг на ногу.

—Ні-і-і!

—Швидко.

Сатомі опустилась навколішки. Правою рукою натиснула на колі¬но Семена. Глибоко вдихнула, після чого безжальним ривком пере¬містила викручену частину ноги в нормальне положення.

Точніше, спробувала перемістити.

—А-а-а-а-а-а-агр-р-р!!! — Сьома нелюдськи загарчав і вигнув¬ся дугою, неначе крізь нього пустили електричний струм. Очі закоти¬лися. Він кричав так, що японка відсахнулася, перекинулася на спи¬ну і поповзом спробувала відсунутися. Левко силкувався втримати ноги товариша на місці.

Враз Семен затих — відключився. Левко послабив натиск, Ґрем відпустив плечі.

—Що з ним? Він помер? — забелькотіла дівчина.

Українець приклав вказівний палець до шиї, нащупав артерію. Сер-це билося слабко, але рівномірно.

—Знепритомнів.

—А що з ногою? — Сатомі не мала сил подивитися ще раз на кіп цівку.

—Краще.

Стопа все одно стирчала неприродно. Проте гомілка вирівнялася, а головне — зникла ота страхітлива гулька на передньому гомілково му м’язі. Кістка сховалася всередину.

—Тепер треба чимось зафіксувати, — сказав Левко.

—А раптом там внутрішня кровотеча? — кинув Ґрем.

—Не знаю...

—Ти вмієш накладати шину?

—Я не знаю, Ґреме! — люто огризнувся українець. — Я вперше в житті бачу людину з поламаною кінцівкою!

Левко відповз, затулив лице руками і замружився. Провів долоня ми вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию.

Тепер він сидів, упер ши лікті в коліна, направивши лице до небо. Повільно розкрив повіки.

Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкопи приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Camомі німували.

Атмосфера пропарювалася, з озера тягнуло солодками ми випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрі прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, і демони не відпустять нас назад... А перед тим, як здохнути, збо-жеволіємо. І заради чого?! Якихось руїн — довбаної кучугури каменів з фотографії бездарного художника».

Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього і неса-мохіть відповзла ще далі по траві.

Небо остаточно втрачало колір, розжарюючись до сліпучого біло¬го. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не бу¬ло навіть туманної паволоки, але він чомусь не відчував жару відсон¬ня. Хлопець телющився просто в розпашілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяй¬ва, котре огорнуло його, щойно він вирвався з нетрів і побачив озеро. Нін сидів у тіні.

• Предыдущая
• 63/151
• Следующая