Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 57

• Предыдущая
• 57/66
• Следующая

— Хотів, ще й як хотів! Та далеченько був від мене. Я ж його й розгледіти не змогла. З-за дерева, гад, цілив!.. — заторохтіла невгамовна Леда. — Страху ж я, сердешна, натерпілася, до кінця років моїх вистачить! Он із хати зайвий раз висунутися боялася. Страх!.. Страх та й годі!..

— Тож він, може, і хотів саме настрахати тебе?.. — задумливо припустив Чеслав, і було не зовсім зрозуміло, кого він запитує — чи жінку, чи себе.

На обличчі Кривої Леди з’явилося щире здивування:

— Та навіщо ж?

— Бо ти знаєш або бачила таке, що інші сховати хотіли б, — вийшов із замисленості Чеслав й очікувально подивився на бабу.

А Леда з виразом дитячої невинності, за якою — хлопці знали — ховалися старечі вікові хитрощі, втупилася в нього. І, здається, не думала відкривати рот.

Першим не витримав Кудряш, який спостерігав за ними збоку:

— Говори, заразо, що ти ще прознала такого, за що тобі голову відкрутити хотіли? — накинувся на бабу.

— Ай! Ай!.. Та я ж… Та нічого ж… Великі й духи — свідки!.. — заголосила, затуляючись від нього, Леда. Але зненацька затихла. — Хіба що, ось тільки… тільки… — з-під рук зиркнуло хитре око. — Може, через…

І тоді Леда розповіла хлопцям про той нещасливий ранок, коли знайшли мертвим Велимира. Виявилося, що перед тим кривавим світанком дуже погано спалося старій лисиці.

— Ну, я й вибралася з халупи, щоб повітрям подихати. А чого в духоті сидіти? Та й усе-таки цікавіше, ніж на стіни витріщатися. Аж дивлюся, наче йде хто чи здалося… А світати ще тільки починало, і туман був!.. Придивилася, навіть за рогом причаїлася, точно, іде… А це Голуба до воріт городища йшла! Та… крадькома, озираючись… Я й подумала: чого це дівці зранку не спиться? Ну й рушила за нею. Тільки щоб подивитися… Так і так не сплю… — Леда дедалі більше розпалювалася від своєї оповіді. — Вона, отже, до воріт підійшла…

А сторожа наша міцно поснула, видно. Поганці!.. Так Голуба засувку — того… і за ворота — шасть. Я за нею. А вона до лісу побігла хутко, ну, і я… Довго йшли… Я вже ледь поспівати за нею стала. Усе боялася — загублю. А вона поспішала і поспішала. І ось зупинилася нарешті, озиратися стала. Може, місце, куди йшла, шукала?.. Я теж, звичайно, стала, а потім і присіла, віддихатися… — баба, що до досі тарахкотіла без упину, мабуть, теж вирішила відсапатися й замовкла.

— Ну, а далі, далі що?.. — у два голоси зажадали продовження хлопці.

А Кудряш, що слухав доти сидячи, з нетерпіння навіть підхопився.

Баба з недобрим прижмуром подивилася на одного, перевела погляд на другого, ще трохи помучила їх мовчанкою (певно, мстила за напад), але таки продовжила:

— А вона, Голуба, видно, розібралася й далі пішла, тільки тепер знову сторожко та помаленьку… Ну, я думаю, теж поспішати не буду, посиджу ще трошки, а потім наздожену. Стомилася ж!.. Коли чую, десь збоку гілка хруснула… Я туди — зирк… і зрозуміла, що там, за кущами… ще хтось є… живий. Спершу подумала, що звір який, але ні — людина! Невже Голуба мене побачила — кумекаю. Але ж вона в інший бік подалася… І отут я прозріла, що, окрім нас двох, хтось ще третій там валандається. І мене, нещасну, помітив… І очима дірявить тепер усю. Ой, я так й обмерла! З переляку навіть гикати почала безперестанно, — від знову пережитого хвилювання жінка навіть приклала руку до того місця, де мало стукати серце.

— Та хто ж це був? — чомусь пошепки запитав Кудряш.

— Так не роздивилася ж я крізь кущі!.. — у її голосі почулася щира досада. — Та й він же спритно сховався від мене. Не хотів, щоб побачила його… А отут і сама Голуба крізь кущі несеться. Так і ломиться напрямки, так і ломиться, як сліпа. А вся сама на себе не схожа. Бліда, розпатлана, рукою рот затисла, очі витріщила і вся в сльозах. Заметушилася з боку в бік: збилася, куди бігти. Ледь із тим, хто за кущами сидів, не зіштовхнулася. То він від неї, мабуть, шарахнувся, вона — від нього. А я від обох. Та як припустила!

— Голуба?

— Та я ж!.. Летіла, як та молодуха, відтіля. Лише біля самого городища отямилася. — Леда з полегшенням обтерла краєм хустки рот, а потім і чоло, нібито тільки зараз закінчила той стрімкий біг, про який розповідала. — А потім уже стало відомо, що батька твого, Чеславе, того ранку зарізаним знайшли…

Тепер була черга підхопитися Чеславові, який доти терпляче слухав розповідь Кривої Леди:

— Так чого ж ти на Раді, бабо, про те не сказала?! А все про нас із братом нісенітниці верзла?!

Леда ображено стулила губи:

— Авжеж! Нісенітниці!.. — передражнила вона Чеслава. — Про вас із Ратибором щиру правду казала. Усе, що сама бачила. А що про Голубу не сказала… Я спершу таки думала розповісти… Та промовчала, бо навряд чи дівка зважилася б, та й не встигла б вона таке діло криваве вчинити. Хоча хто його знає, чого її туди понесло… А ще я подумала собі: тоді ж доведеться зізнатися, що і я біля тієї галявини була. А навіщо мені така морока потрібна? Своїх болячок вистачає. Ой! — згадала вона про своє хворе вухо, чи воно саме нагадало їй болем. — Та, може, і той, хто за кущами сидів, був одним із вас, звідки мені знати?.. — і зовсім уже плаксивим голосом попросила: — А тепер відпустіть, соколики, бо так болить… Я все вже розповіла…

— Ні, не все, бабо! — різко перервав її жалібні прохання Кудряш.

— Як не все? — обурилася баба.

— А про голос не сказала?!

— Який такий… голос? — хитре око Леди забігало, як загнаний у пастку заєць.

— Про який мені обмовилася, стара!.. — Кудряш сказав це таким страшним голосом, що змусив-таки бігаюче бабине око зупинитися.

Леда перелякано ойкнула й у розпачі прикрила рот рукою:

— Не було!.. Нічого не було!.. Поплутав ти щось, Кудряшечку!..

Баба ще трохи поламалася, поплакала, поголосила. Але після погроз і вмовлянь усе ж таки змушена була зізнатися:

— Був… Був голос!.. Якось уночі… Уже після того, як погубити мене в лісі хотів хтось, — з острахом зиркнула стара в бік Чеслава. — Чую, виє потихеньку біля хижі моєї, за стіною. Я спершу подумала — вітер. А далі чую слова: «Чуєш мене, Ледо?» Я вже й не пам’ятаю, як сили знайшла відповісти йому, що, мовляв, чую… І тоді він звелів мені забути про те, що бачила того ранку на галявині. А то, сказав, коротким мій шлях до предків буде…

— А який він був — чоловічий чи жіночий? — спробував з’ясувати Чеслав.

Крива Леда подивилася на нього з подивом, немов він сказав якусь дурість, а потім прошепотіла:

— Моторошний!.. Немов сам Змій-Велес сичав. Спробуй розбери його… — і відразу ж, наче отямившись, у розпачі схлипнула: — Ой, він же ж мені мовчати велів!.. Що ж тепер зі мною, бідною, бу-у-уде? — завила баба не гірше від таємничого голосу. — Як же я тепер до хати дійду?! Адже він мене, лиходій, погубить!..

Але Чеслав уже не звертав уваги на її крики. Він повільно відійшов трохи вбік і, прихилившись до стовбура молодого дуба, завмер, наче слухаючи шелест його листя. А може, шепіт лісових духів? Їхня порада йому зараз ой як була потрібна!.. Час від часу він якось дивно й загадково поглядав у бік баби.

Кудряш, здивований такою поведінкою друга, вирішив не заважати, а сів неподалік від переляканої жінки, щоб не втекла, намагаючись не звертати уваги на її стогін.

Раптом Чеслав повернувся й заявив бабі:

— А нікуди ти, бабо, тепер не підеш.

— Це як же?! — Леда від несподіванки навіть вити перестала й втупилася в нього, наче вперше побачила.

— А ти нам тепер тут, у лісі, знадобишся.

Потім Чеслав звелів Кудряшеві тягнути бабу в самісінькі нетрі, і сам першим підхопив бранку. Леда несамовито пручалася що є сили, але що вона могла вдіяти проти двох здорових парубків? Як вона вже не виривалася та не брикалася — усе марно. Ніщо не могло перешкодити задуму Чеслава.

Дивна звістка про те, що Крива Леда зникла з городища й ховається десь у лісі, вужем заповзла за частокіл і почала передаватися від хати до хати, від одних цікавих вух до інших.

— І що це надумала дурна баба? — гадали в селищі, знизували плечима й хитали головами.

• Предыдущая
• 57/66
• Следующая