Важко бути іншим або історія мого життя (СИ) - Гаврилюк Мар'яна - Страница 20

• Предыдущая
• 20/23
• Следующая

– Чудова новина вже завтра з ранку можна буде забрати фургон, – повідомив нам Ерік.

– І ще одна чудова новина, завтра якщо ми вчасно доберемося до Вашингтона округ Колублія то зможемо виступити там.

– Супер!

– Чудово.

– Вітаю.

– Там має відбутися один весняний фестиваль, але одна група не змогла приїхати і тому нас запросили, – промовив Ерік.

– Так, за нашими підрахунками якщо ми прокинимося рано десь о п’ятій шостій ранку то цілком можемо встигнути. – продовжив Адам.

– Скажіть мені одне, ви так завжди рано прокидайтеся? – поцікавилася я.

– Інколи, якщо є важливі справи ось як тепер, нам випала така нагода, виступити в самому Вашингтоні. – відповів Адам.

Наступні три години група репетирувала виступ, а я просто сиділа і насолоджувалася цим. Після репетиції Сара і Ерік пішли взяти нам щось перекусити після того як всі повечеряли ми пішли спати, адже завтра потрібно бути бадьорими.

Розділ 15

Крізь сон я чую гучну знайому мелодію пісні, від цього я розплющую очі піднімаюся з ліжка і бачу таку картину Ерік з Деніалом в самій білизні грають соло на гітарі намагаючи розбудити всіх. Я піднімаюся дивлюся на годинник, ледь стримуючи сміх.

– Ви що з глузду з’їхали всього лише п’ята ранку!

Ерік і Ден припиняють грати.

– Так! Табір юних рокерів прокидайтеся попереду в нас довга дорога, – з посмішкою на обличчі промовляє Ерік.

– Еріку хворий ти маньяк, дай поспати ще хвилин десять, – сонним голосом промовляє Меліса.

– Не можу люба вставай, бо я пристосую до тебе і всіх хто не слухається важку артилерію.

– Ха-ха, налякав.

Після цих слів Ерік підбігає до ліжка Меліси і починає лоскотати її, вона вмить підводиться і біжить геть, наступною жертвою Еріка була я.

– Еріку не треба я не відповідаю за свої дії…Еріку ні! – він стрибає на мене зверху і починає лоскотати, я пручаюся намагаюся вирватися але все марно.

– Так, з тебе досить, – після цих слів Ерік підбігає до ліжка Сари і теж робить те саме.

Нарешті всі прокинулися. Переодягнувшись я помітила що Адама ніде немає.

– А де Адам?

– Він біля фургону, ходімо поснідаємо тут кафе неподалік.

– Я не хочу їсти, Саро.

– Добрий ранок всім, – наближаючись до нас на фургоні вигукує Адам, – немає часу ходити по кафе збирайтеся ми вирушаємо, поснідаємо в дорозі.

Через пів години ми зібрали речі і вирушили в дорогу, але до цього ще заїхали до одного придорожнього кафе і замовили трішки їжі в дорогу. У фургончику смачно пахло гарячою кавою, картоплею фрі і тістечками.

– Народ ви тільки уявіть, яка нам випала нагода, це один із наймаштабніших концертів, в якому беруть участь не дуже відомі рок-групи. – тишу порушує Адам який в цей час був за кермом.

– Так, це неймовірно все ж таки ми щасливчики. – промовляє Денні

– Ага.

У Вашингтоні ми мали бути о шостій вечора, саме в такій годині мав розпочатися концерт. Ми їхали по шоссе 95, надзвичайна природа міста оточувало нас. За вікном пропливали дерева і житлові райони. О третій ми нарешті добралися до Округу Колумбія, ми не планували тут залишатися на довго, виступивши ми мали поїхати далі.

– Ось ми на місці.

– І це той заклад де ми маємо виступати? – поцікавилася Сара.

– Так, той самий заклад.

Перед нами бовваніла велика споруда розтягаючись десь метрів на тридцять, вона була двохповерхова з незвичайним дизайном все нагадувало 80-ті роки.

– Ого, а вона й справді велика. – зауважила я виходячи з фургона.

– Так. – підтвердив Адам, і обійняв мене. І ми рушили вперед.

– Ну що підемо туди чи як? – промовив Ерік.

– Так ходімо, – відповів Адам.

І вся наша компанія попрямувала в середину. В середині будівля булл ще прекраснішою ніж зовні, високі стелі що не характерно для клубів красувалися над нами, великий просторий коридор з м’ягкими диванами для відпочинку, величезна сцена розляглася в кінці будівлі, в середині вже були люди і досить багато, вони підготовляли приміщення для сьогоднішнього виступу. На вході нас зустрів касир. Такий собі непримітний, він був невисоким, худим з чорнявим волоссям і сірими очима, на вигляд йому було років тридцять.

– Можу я чимось вам допомогти? – поцікавився він.

– Так, я хочу поговорити з адміністратором, він сказав що ми можемо замінити одну із груп яка не прийшла.

– Так звичайно, як вас відрекомендувати? – він взяв телефон що лежав в нього на столі і приклав його до вуха.

– Група Sweet Poison.

– Гаразд. Доброго дня тут прийшла група Sweet Poison, вони хотіли поговорити…так…ага добре, – поклавши трубку він сказав, – через хвилину він прийде попросив вас зачекати тут в коридорі, можете присісти.

– Так, дякую.

Ми попрямували до диванів, які красувалися під високими стінами будівлі. Ми присіли, Меліса з Деніалом про щось розмовляли, а інші просто роздивлялися все навкруги.

– Подобається? – від несподіванки ми здригнулися.

Перед нами постав невисокий хлопець в діловому костюмі.

– Так. – промовила я.

– Привіт Адаме, Еріку радий вас бачити.

– Привіт Кларку і я радий бачити тебе.

– Ви що знайомі? – поцікавилася я.

– Так звісно ж, чи ти думаєш що незнайомий дядько просто зателефонував нам і попросив виступити.

– Ми з Адамом знайомі вже багато років, пам’ятаю як ви вперше виступали в мене в клубі.

– Так, то був невеличкий клуб в цьому окрузі, то був початок твоєї кар’єри, – у розмову увірвався Ерік, по його виразу обличчя було видно що він не радий бачити Кларка.

– Так, і ось я піднявся, це я успадкував від батька, ходімо я вам все покажу, – промовив Кларк жестом запрошуючи нас прогулятися з ним клубом.

– Це було старе занедбане казино, – продовжив він, – мій батько успадкував його від свого батька, його мало не знесли рік тому, але я запевнив батька що не варто. Довелося багато повозитися з його реконструкцією, але результат того вартий.

– Так справді вартий! – скривившись промовив Ерік.

– Еріку ти що досі злишся на мене, та забуть ти її. Це було давно.

– Так давно, але образа досі залишилася.

– А що сталося? – тихенько запитала я.

– Я тобі розповім, – промовила Меліса збавляючи темп. Так щоб ніхто нас не почув.

– Ерік, – продовжила вона, – був закоханий в одну дівчину яка працювала в клубі Кларка.

– Не просто дівчину, а Лору Робертсон, – підхопила розмову Сара.

– Так от, коли ми приїхали сюди на осінь.

– Так захотів Адам, він хотів відпочити трішки від подорожей.

– Так, дуже добре що ти підказуєш, але я тут розповідаю.

– Гаразд мовчу-мовчу.

– Так от, коли ми приїхали сюди він якось одного дня зустрів її і потім марив нею цілий тиждень, а Адам як раз домовився з Кларком про виступ, щоб заробити трішки грошей. З Адамом він подружився, а то з Еріком ні, коли все було добре і після виступу ми відпочивали Ерік побачив її, вона працювала на Кларка в його клубі.

– І його накрило.

– Саро!

– Все мовчу.

– Він почав зустрічатися з нею, все було б добре як би одного дня Ерік не застукав їх за цим самим ділом.

– Так і було це не уявляєш де…

– Саро! Вони займалися цим на барній стійкі в клубу, після роботи заклад зачинився але Лора і Ерік домовилися зустрітися там, ну і він зайшов туди і виявив таку «приємну» картину.

– Жах…

– Ага, і після того вони розсталися, а вона поїхала до рідного міста і більше не поверталася сюди.

– Дівчатка не відставайте, бо ще загубитися. – люб’язно звернувся до нас Кларк.

– Не хвилюйся не загубимося, – з фальшивою усмішкою промовила Сара.

– Який же він хвалько все ж таки, – підходячи до нас промовив Ден.

– Ага, не те слово. – відповіла Сара.

– Вибачте але я піду на вулицю, – промовила я.

– Я з тобою.

– І я.

– Дівчатка зачекайте на мене я теж з вами.

Ми вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям.

– Цей заклад гарний, уявіть лишень скільки сюди прийдуть людей, ми станемо знамениті.

• Предыдущая
• 20/23
• Следующая