Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 38

Не стримавшись, Ванда грайливо махнула рукою комусь із солдатів, той, так само блазнюючи, випнув груди й віддав честь. На коротку мить її це відволікло, коли ж знову повернула голову, машинально натиснула на гальма й вилаялася про себе. Навперейми, штучно посміхаючись і широко розкинувши руки, ніби збирався заграбастати автівку цілком, рухався Станіслав Юркевич.

На плечі теліпався фотоапарат у шкіряному чохлі.

Міг вийти звідки завгодно. Пропагандиста пускали всюди. Але Ванда могла побитися об заклад: Юркевич заходив до будівлі гестапо. Збирався втілити один зі своїх божевільних планів, вона краєм вуха чула, – хоче відібрати з числа в’язнів тих, кого можна привести в порядок досить швидко, щоб потім сфотографувати. Знімок мав бути постановочний, сюжетний і свідчити про щасливе життя того, хто з доброї волі погодився на співпрацю з німецькою адміністрацією. Навіть уже придумав перший підпис, узгодивши з Хольманом: «Вони не зрадники! Вони просто все зрозуміли!»

Ванда опустила скло з боку водія.

– Ви щось хотіли, пане Юркевич?

Замість відповіді він по-хазяйські смикнув дверцята зі сторони пасажира, умостився поруч, не питаючи дозволу.

– Ґутен морґен, фройляйн! Прокатаєте мене до квартири?

– Ви так впевнено сіли, що не лишаєте мені вибору.

– Взагалі-то мене ваш приятель спрямував, гер Венцель. Термінове відрядження, дещо узгодив, отримав дозволи, поставив печатки. Бюрократія.

– Війна.

– Скінчиться війна. Бюрократія вічна. Особливо німецька, тут вони чемпіони, можете мені повірити. Мушу терміново зібратися, на мене вже чекає супровід. Справа серйозна, – Юркевич, знову блазнюючи, насупив брови. – Ви про все знатимете, але пізніше. Словом, речі в мене вдома, треба дещо прихопити. Насмілився попросити машину, аби махом докинули додому. Венцель був при цьому присутній, попросив доручити мене вам.

– Я повинна вас катати?

– Лише додому, Вандо, лише до будинку! – Юркевич виставив перед собою руки долонями вперед.

Знизавши плечима, Ванда рушила далі. Це дійсно по дорозі, і не було жодних причин відмовити. Хіба розмову доведеться підтримувати, і то недовго.

Вона поїхала вулицею, відповівши на гудок зустрічного легковика. Цього разу Ванду привітав хтось зі знайомих німецьких офіцерів. Перехожих у цей час не було аж так багато, з тих же, кого бачила, військових та цивільних, ніхто не звертав уваги на жінку у формі за кермом.

Далі кермувала, безпомильно орієнтуючись у центральній частині й лавіруючи завузькими задля вільного роз’їзду двох автівок, вуличками. Завернувши на черговому перехресті, Ванда враз побачила попереду, на хіднику, Павла Круля.

Він ішов у своїй чорній поліцейський формі, тримаючись упевнено й безпечно. Не помітив Ванду, бо навряд чи взагалі збирався з нею зустрічатися. Принаймні зараз. Надалі ж контакту не уникнути, адже Павел, як домовлено, мусив забрати в неї вибухівку та обіцяну залізничнику винагороду. Ці прохання вона вже виклала в шифрованому повідомленні, котре поранений Збишек мав передати, кому вона скаже, бо за ним повинні прийти люди, напряму зв’язані з районним інспекторатом. Ну, а звідти по їхніх каналах інформація дійде до Єрмолова оперативніше, аніж би він вийшов на черговий зв’язок особисто.

Ванда просто зачепилася поглядом за Круля.

Проїхала далі – і серце захолонуло.

За Павлом, метрів за тридцять за його спиною, синхронно рухалися двоє в однакових сірих штанях і такого ж кольору сорочках. Рукави однаково закочені. Один – у кепці, другий – без, голова голена. Ванда впізнала його миттю.

Бачила якось, тип виходив із будівлі гестапо, тиснучи на прощання руку Венцелю.

О, Matka Вoska…

За Крулем стежать.

Це, з досвіду Ванди, могло означати лише одне: той, поранений полонений, не витримав, назвав перед смертю єдиного, кого знав, із ким виходив на зв’язок разом із Мрувкою. Не взяли Павла відразу, бо треба простежити, виявити зв’язки. І ось він під ковпаком, обкладений, мов вовк на полюванні. Приведе до Ванди, сам того не знаючи.

Однаково приведе.

Часу на роздуми не лишалося. Більше того – вона втрачала секунду за секундою, бо її машина вже залишила позаду гестапівських агентів.

Ще й Юркевич поруч, мугикає щось собі під носа, його ніби навмисне нечиста сила саме тепер підкинула до неї. Що б не зробила Ванда, пасажир – очевидець, котрий запросто може перетворитися на свідка, небажаного й небезпечного.

Ну… ну… думай, думай…

Вулицю попереду перетинав запряжений конем віз.

Діючи інстинктивно, Ванда наддала газу, рвучко скоротивши відстань між авто й конем, так, наче мала намір збити його на ходу, – і вдарила по гальмах.

Вони огидно завищали.

Смикнувся й уголос вилаявся Юркевич, ніби його вирвали зі сну без його бажання.

Заіржав переляканий кінь.

Ванда сильно натиснула на клаксон, раз, другий, третій.

– Що таке? – почула поруч здивоване.

Не зважала. Тут же вийшла назовні, хряснувши дверми, миттю ввійшовши в роль розлюченої фурії.

– Куди преш! Баньки залив! Нічого не бачиш на своєму тарантасі!

– Головою крути, селюк! Припер сюди свою кобилу! – це Юркевич, вирішивши не бути пасивним спостерігачем, вийшов із протилежного боку, теж угвинчуючись у скандал.

Сільський дядько, українець, на якого зненацька налетіли молода жінка в німецькій формі й розгніваний, істеричний цивільний, що до того ж вистрибнули з «мерседеса», перелякався. Навіть, здається, подумки попрощався з життям. Але в той самий час Ванда, ставши півобертом, побачила – на шум розвернувся й Круль.

Спершу побачив та впізнав її.

Наступної митті зачепив поглядом гестапівських шпигів.

Усе побачив, розгадав, зрозумів – і швидко перейшов на інший бік вулиці.

А далі, як здогадалася Ванда, у Круля здали нерви. Інакше не пояснити, чому раптом зірвався з прискорених кроків на біг, явно тікаючи геть від цього небезпечного місця.

Шпиги теж виявилися не на висоті – виказали себе, рушивши за Павлом.

Один, у кепці, перетнув вулицю, побіг навперейми й прагнучи відрізати шлях відступу. Голомозий сунув прямо. Уже не ховалися, стеження зірване.

Обоє, не криючись, вихопили пістолети.

Круль, розвернувшись на ходу й притиснувшись боком до рогу найближчого будинку, теж сягнув рукою за пістолетом. Ванда, уже перетворившись на мовчазного глядача, не змогла розгледіти, коли той встиг вихопити зброю.

– Стояти!

Крик злився з пострілом – і голомозий незграбно завалився на брук, ніби хтось дав йому зараз підніжку.

Наступний постріл уже звалив Павла.

Він спробував підвестися, якщо не з наміром тікати, то вже точно – опиратися з останніх сил.

Але на постріли вже наспів патруль автоматників.

Круля розстріляли впритул, розриваючи кулями вже мертве тіло.

Юркевич присів за машину, притиснувши до себе футляр фотоапарата.

Селянин під шумок розвернув свого коня, бажаючи швидше забратися з місця небезпечної пригоди.

Ванда бачила – до вбитого збігаються з різних боків озброєні люди у формі, звичайні ж перехожі намагаються скоріш утекти від гріха. На неї тепер точно не звертали уваги, адже її авто зупинилося на протилежному боці вулиці.

Не до емоцій.

Ванда повернулася за кермо. Здригнулася, коли поруч знову примостився Юркевич – забула про нього зовсім. Вирішила, хтось нападає зненацька, користуючись моментом. Швидко опанувавши себе, запустила двигун.

Машина рушила з місця.

Лиш коли від’їхала подалі, дійшло: не просто лишилася сама з пораненим, якого треба якось вивозити. Тут і зараз втрачена єдина ланка, котра пов’язувала з завербованим залізничником Казимиром Сліпаком. Це поставило заплановану на найближчий час диверсію на мосту під реальну загрозу.

Попутник звертався до неї, Ванда пропустила повз вуха, не сприймала, тож труснула головою, повернулася, перепитала:

– Що ви кажете?

– Ви там, на вулиці, здається, когось упізнали, – повторив Юркевич, з якого на цей час уже злетів блазнюватий наліт.